2002 року Американська психологічна асоціація поставила почесного професора Роберта Розенталя на 84-те місце у списку 100 найцитованіших психологів XX століття.

1968 року Роберт Розенталь і його колега Ленора Джейкобсон провели дослідження в одній зі шкіл Сан-Франциско. Воно мало допомогти з’ясувати, як невербальні й неусвідомлені стимули впливають на міжособистісну комунікацію вчителів та учнів.

Спершу Розенталь і Джейкобсон провели тест IQ, який на той час вважали головним мірилом імовірної успішності учнів і який допоміг зафіксувати успішність учнів у класі. Потім новим учителям розповіли про нібито високий потенціал десяти учнів із класу. Прізвища цих дітей Розенталь обрав навмання.

Як показало подальше спостереження, на підсвідомому рівні вчителі прямо чи опосередковано більше сприяли навчанню «потенційно здібних учнів»: приділяли їм більше уваги, частіше давали зворотний зв’язок і допомагали аналізувати помилки. Від самого початку їхні очікування щодо цих учнів були не лише вищими, а й менш категоричними. Високі очікування вчителів сприяли їхній поступливості й готовності допомагати учням у навчанні.

Наприкінці навчального року Розенталь і Джейкобсон знову протестували учнів. Результати підтвердили, що навмання обрані «потенційно успішні учні» справді досягли кращих успіхів у навчанні, ніж однолітки. Виходить, ті, до кого від початку ставилися краще, справді виявили кращі здібності до навчання. На думку Розенталя й Джейкобсон, завищені очікування вчителів вплинули на результати учнів.

Тож головний принцип, на якому ґрунтується «ефект Пігмаліона», полягає в тому, що наш мозок не розрізняє сприйняття й очікування. Відомий соціолог Роберт Кінг Мертон (1910–2003) свого часу назвав це явище «самогіпнозом». Як показали нещодавні нейробіологічні дослідження, мозкова активність справді однакова під час сприйняття реальних подій і внутрішніх очікувань.

Сам Розенталь назвав це відкриття «ефектом Пігмаліона», але в науковому й освітньому середовищі прижилися інші назви — «ефект Розенталя» або «самоздійснюване пророцтво».

Назва цього психологічного феномену походить із грецької міфології. За переказами Овідія, скульптор Пігмаліон закохався у прекрасну статую Галатеї й так палко бажав, щоб вона ожила, що зрештою це сталося. Науковці тлумачать цей психологічний прийом як «скульптора іншої особистості», адже «ефект Розенталя» показує, наскільки сильно наші очікування впливають на інших людей. Неодноразово доводили: коли люди відчувають емпатію й дружнє ставлення співрозмовника, вони почуваються впевненіше, привабливіше й компетентніше.

Суть цього психологічного прийому — в тому, що ми можемо керувати силою власних очікувань, підтримувати високий рівень мотивації та пожинати плоди свого впливу на реальність, тобто бути її скульпторами. За припущенням Розенталя, одна людина впливає на іншу за допомогою невербальної комунікації — міміки, жестів та емоцій.

Отже, «ефект Пігмаліона» — це своєрідний ланцюг взаємозалежної комунікації, у якому дії однієї людини, наприклад учителя, сприяють позитивній реакції учнів:

Високі очікування вчителя сприяють кращій успішності учнів.

Переконання вчителя впливають на дії учнів і їхні уявлення про власні здібності.

Переконання учнів у своїх здібностях підтверджують здатність учителя передбачати реальність.

Як показав дослід із учителем і «потенційно розумними» учнями, важлива не наявність об’єктивної інформації про щось, а власна впевненість людини у правильності свого розуміння ситуації. Людина, яка підсвідомо вірить у правдивість певної інформації, шукатиме фактичні підтвердження.

Цей випадок переконаності у власному розумінні ситуації підтвердив іще один експеримент Розенталя. Він розділив студентів у лабораторії на дві групи: одній сказав, що її щури добре навчаються, а іншій — що погано. Хоча щури були ті самі, наприкінці експерименту результати відрізнялися. На відміну від шкільного досліду, де вивчали взаємодію вчителя й учня, у лабораторних умовах увагу зосередили лише на ролі експериментатора та його наполегливості в підтвердженні власних переконань.

Отже, маючи від початку позитивні переконання про себе або навколишній світ, ми також впливаємо на результат ситуації. Психологи називають прикладами таких «самоздійснюваних пророцтв» і повсякденні випадки: наприклад, ми отримуємо позитивні враження від нового фільму, якщо в ньому грає улюблений актор, або від вечірки, на якій будуть добрі знайомі. Ось пророцтво й справдилося.

Розенталь також досліджував роль невербальної комунікації в міжособистісному спілкуванні в малих групах, наприклад між:

учителем і учнем;

лікарем і пацієнтом;

суддею та присяжними;

керівником і підлеглими.

Хоча «ефект Розенталя» багато разів підтверджували в реальному житті, критиків цього явища, мабуть, не менше, ніж прихильників. Причини, через які «ефект Пігмаліона» може спрацювати або не спрацювати, досі не вивчили до кінця. Можна припустити, що експериментатор із добрими комунікативними навичками й розвиненою соціальною інтуїцією краще шукатиме спосіб знайти спільну мову з підопічним. А якщо експериментатор менш схильний до розуміння й надто категоричний, «ефект Розенталя» може не проявитися.

«Ефект Голема», або все навпаки

Цілком протилежне «ефекту Розенталя» самоздійснюване пророцтво під назвою «ефект Голема». Назва походить із єврейського фольклору про міфічного празького Голема.

Основні принципи й теоретичне обґрунтування «ефекту Голема» (1977) такі самі, як у «ефекті Пігмаліона», але результат протилежний. Якщо завищені очікування керівників від підлеглих допомагають покращити результат на практиці (ефект Пігмаліона), то занижені очікування, негативне ставлення й демотивація керівника знижують ефективність і підвищують шанси на те, що поганий прогноз справдиться (ефект Голема).

Будь-кого можна піддати впливу ефекту Голема, якщо:

ігнорувати особисту ініціативу та ідеї підлеглих;

давати забагато порад і не зважати на здібності людини;

демонструвати надмірну владу, категоричність і непохитність;

зосереджуватися на невдачах і не помічати досягнень.

Найяскравіше поведінка за «ефектом Голема» проявляється в конфліктах: якщо ми налаштовані агресивно й нешанобливо до співрозмовника, дуже ймовірно, що він відповість тим самим.

Розуміння механізмів «ефекту Пігмаліона» й «ефекту Голема» важливе не лише для особистого розвитку та самомотивації, а й для ефективного лідерства. Від мудрого керівника залежить, як його поведінка впливатиме на атмосферу в колективі та яких результатів зрештою буде досягнуто.