Отримавши 1918 року Нобелівську премію з фізики, Макс Планк вирушив у турне Німеччиною. Усюди, куди його запрошували, він виголошував ту саму доповідь про нову квантову механіку. Його шофер сидів у залі, слухав і з часом завчив текст напам’ять.

«Пане професоре, вам, мабуть, страшенно набридло виступати з цією доповіддю, — сказав він. — Є пропозиція: дозвольте мені виголосити доповідь у Мюнхені замість вас, а ви посидите в залі, у першому ряду, і вдягнете мою шоферську кашкетку. Нам обом буде веселіше — хоч якась зміна». Планка розсмішила ця ідея, і він погодився. І ось шофер виголошує перед публікою в накрохмалених комірцях довгу доповідь із квантової механіки. Наприкінці виступу підводиться якийсь професор фізики й ставить запитання. Шофер вислуховує його й каже: «Ніколи б не подумав, що в такому прогресивному місті, як Мюнхен, мені поставлять таке просте запитання. Якщо дозволите, попрошу відповісти на нього мого шофера».