Що охоплює поняття «краса»? Чи можна її виміряти? Якщо так, то як саме? Які процеси відбуваються в мозку людини, що дивиться на твори мистецтва? Ці та багато інших запитань ставили перед собою дослідники відносно молодої, але вже дуже популярної дисципліни — нейроестетики.
Уперше про концепцію нейроестетики світ почув у 1990-х роках завдяки працям професора Університетського коледжу Лондона Семіра Зекі. Він і його колега — директор Дослідницького центру вищої нервової діяльності Вілейанур Рамачандран — зробили великий внесок у її розвиток.
Нейроестетика — відносно молода галузь науки, що вивчає реакції мозку на мистецькі явища й поєднує основи мистецтва, когнітивної психології та нейробіології.
Завдання нейроестетики — пояснити, як людина сприймає естетичні символи. Іншими словами, як мозок реагує на красу. Звісно, ці знання потім успішно використовують, зокрема, і в маркетингу.
Семір Зекі та Вілейанур Рамачандран висунули припущення, що свідомість розділяє художні образи так само, як зоровий аналізатор «розділяє» зображення об’єктів, що потрапляють на сітківку ока, за різними властивостями (яскравість, колір, швидкість тощо).
Провівши сотні досліджень, професор і його колеги з’ясували, що під час прослуховування гарної музики, споглядання приємних для ока образів або привабливих людей у корі головного мозку активуються ті самі ділянки. Відтоді нейроестетика займає думки багатьох дослідників.
Спроби вивчити вплив прекрасного на мозок людини почалися задовго до досліджень Семіра Зекі. Так, Сігеру Ватанабе, японський дослідник поведінки тварин, провів цікаве дослідження з голубами.
У статті Pigeon’s discrimination of paintings by Monet and Picasso описано експеримент, під час якого птахам по черзі показували картини відомих художників і нейтральні зображення.
Якщо голуби бачили вже знайомі їм картини, вони безпомилково відрізняли твори відомих художників один від одного. У результаті зробили висновок, що голуби змогли не лише запам’ятати, якому художнику належить та чи інша картина, а й узагальнити отриману інформацію.
Професор Ватанабе вирішив перевірити, чи зможуть голуби сприймати красу картин у тих самих категоріях, що й люди. Поняття краси охоплює два аспекти:
– задоволення, яке відчувають від сприйняття естетично прекрасних зображень або мелодій;
– негативні емоції, що виникають, коли дивишся на некрасиві твори.
Суть другого аспекту полягає у здатності людей визначати різницю між красивим і некрасивим за допомогою різних показників (поєднання кольорів, чіткість зображення, техніка виконання тощо).
Наступним кроком японського вченого став експеримент, у якому піддослідні птахи мали оцінити красу дитячих малюнків. Голубам показували картини дітей віком 9–11 років, попередньо оцінені спеціальною комісією з 10 осіб.
Перший етап полягав у тому, що птахам по черзі показували 22 малюнки. Якщо голубові подобалося побачене, він мав оцінити його, натиснувши кнопку. Якщо вибір голуба збігався з думкою експертів, він отримував заохочення у вигляді ласощів.
На другому етапі піддослідним показали ще 10 нових малюнків (5 із них комісія оцінила як «гарні», 5 — як «некрасиві»). Птахи вибирали гарні малюнки серед запропонованих удвічі частіше, ніж погані.
На підставі цього експерименту Сігеру Ватанабе зробив висновок про здатність птахів відрізняти прекрасне від некрасивого. Однак професор так і не отримав суспільного визнання за свої роботи. За експерименти з голубами його «нагородили» Шнобелівською премією — іронічним антиподом Нобелівської премії, яку вручають за найсумнівніші й наймарніші дослідження.
Проте дослідження японського вченого спонукали його колег серйозніше взятися за вивчення людського сприйняття краси, що зробило величезний внесок у розвиток нейроестетики.
Експеримент Семіра Зекі
Засновник нейроестетики як науки Семір Зекі був першим ученим, який серйозно взявся шукати відповідь на запитання: «Чому ми отримуємо задоволення від мистецтва?»
Під час досліджень за допомогою магнітно-резонансної томографії він дійшов висновку, що під час споглядання творів мистецтва активується та сама частина кори головного мозку, що й під час закоханості.
Під час чергового експерименту він показував кільком десяткам добровольців по черзі 28 картин відомих художників і за допомогою МРТ сканував їхній мозок.
Учасники, які оцінили ці твори як прекрасні, не збрехали, адже їхній мозок активував певні ділянки. Професор зазначив, що активність тих самих зон, які активуються, коли людина дивиться на людей, яких любить, зросла на 10%.
Під час перегляду картин у піддослідних активно вироблявся дофамін у корі, відповідальній за задоволення й бажання (орбітофронтальній корі).
У 2014 році Семір Зекі провів чергове дослідження, під час якого з’ясував, що мозок людини по-різному сприймає красу картин і захопливих краєвидів.
Експеримент складався з двох етапів:
Добровольцям показували фотографії красивих краєвидів, які вони мали оцінити за шкалою від 1 до 5.
Тим самим учасникам показували раніше оцінені картини — від найкрасивіших (із середньою оцінкою 5 балів) до найпростіших (середній бал — 1).
За допомогою МРТ учені помітили, що під час перегляду величних краєвидів у корі головного мозку активуються інші ділянки, ніж під час перегляду звичайних образів.
Перегляд красивих картин активує нижню скроневу кору, гіпокамп, мозочок і голівку хвостатого ядра, відповідальні за пам’ять, ненависть і задоволення. Коли піддослідний дивиться на естетичний, але не сповнений благоговіння краєвид, у нього активуються інші ділянки, наприклад медіальна орбітофронтальна кора й тіло хвостатого ядра.
Однією з головних емоцій, що виникала під час перегляду красивих краєвидів, були спокій і відчуття гармонії. Багато краєвидів мали заспокійливий ефект, особливо ті, що були виконані в традиційній китайській техніці.