Ви завжди можете звернутися по допомогу
У «Книзі радості» Далай-лама каже: люди, які живуть у великих містах, дуже зайняті. Хоча вони регулярно бачаться й можуть бути знайомі кілька років, це не можна назвати справжньою людською близькістю. І коли стається біда, люди почуваються дуже самотніми, бо їм ні до кого звернутися по допомогу й підтримку. Але всі ми належимо до одного людського роду. Незнайомців не буває. Варто побачити одне одного, поглянути в обличчя будь-кому — і ми розуміємо: перед нами брат чи сестра. Неважливо, знайомі ми чи ні, — завжди можна усміхнутися й сказати: «Привіт».
Коли втрачаєте близьких, пам’ятайте: ви не самі у своєму горі
Далай-лама згадав відому буддійську притчу про жінку, у якої померла дитина. Невтішна у своєму горі, вона носила її світом, благаючи людей вилікувати. Так вона прийшла й до Будди та почала благати його про допомогу. Будда відповів, що допоможе, якщо жінка принесе гірчичне насіння, щоб приготувати зілля. Жінка зраділа, але тоді Будда додав, що насіння треба взяти з дому, де ніхто ніколи не помирав. Жінка обійшла всі домівки, шукаючи гірчичне насіння, яке могло б допомогти її синові, але виявила, що мешканці кожної з них пережили смерть когось із батьків, чоловіка чи дружини або дитини. Зрозумівши, що вона не сама у своєму горі, жінка знайшла в собі сили поховати малюка в лісі й полегшити свій біль.
Смерть — частина життя
Коли люди замислюються про смерть, вони часто відчувають сильний страх. Треба визнати: смерть — частина життя. Є початок і є кінець. Щойно ми погодимося, що це нормально і рано чи пізно смерть прийде, наше ставлення до неї відразу зміниться. Дехто ніяковіє, коли його питають про вік, або вдає, що він молодший, ніж насправді. Безглуздо себе обманювати. Треба дивитися на речі реалістично.
Сприймайте труднощі й страждання як нагоду цінувати миті радості
«Навіть у трагедії є можливості». Сенс цієї тибетської приказки в тому, що справжню природу щастя можна побачити лише крізь призму болісного досвіду. Лише різкий контраст із болісними переживаннями вчить цінувати миті радості. Це видно на прикладі цілого покоління, якому довелося пережити великі труднощі. Коли африканський народ здобув свободу, серця людей сповнилися великою радістю. Але наступному поколінню, народженому в країні, звільненій від апартеїду, невідома справжня радість свободи. Тому вони набагато частіше скаржаться на життя.
Не думайте про себе надто багато
— Людина з добрим серцем завжди цілком розслаблена. Якщо ви живете в страху й вважаєте себе особливим, не таким, як інші, то автоматично емоційно віддаляєтеся від оточення. Так закладається підґрунтя для відчуженості й самотності. Тому я ніколи не вважаю себе особливим — навіть коли виступаю перед великим натовпом. Зустрічаючись із людьми, я завжди наголошую, що всі ми однакові. Тисяча людей — як одна. Десять тисяч, сто тисяч — інтелектуально, емоційно й фізично всі однакові. Якщо так думати, усі бар’єри зникають. І мій розум залишається цілком спокійним і розслабленим. Якщо ж я надто зациклюся на собі й вважатиму себе обраним, це викличе тривогу, і я почну нервувати.
Розвиваючи в собі великодушність і здатність співпереживати, ми створюємо навколо позитивнішу й дружелюбнішу атмосферу, починаємо всюди бачити друзів. Якщо ж ми сповнені страху й недовіри, люди триматимуться від нас на відстані. Вони теж почнуть поводитися обережно, підозріливо й недовірливо. А за цим прийде самотність.
Радійте успіхам інших
Є стара притча часів Будди. Одного разу король запросив його й монахів на обід.
Дорогою до палацу Будда зустрів жебрака, який вихваляв короля. Усміхаючись, той описував красу палацу. Королівські слуги подали обід із багатьох страв, і настав час ритуалу посвячення їжі. Будда промовив молитву й присвятив заслугу від піднесення їжі — добру карму. Але замість того, щоб за звичаєм подякувати господареві — королю, який пригостив Будду й монахів щедрим обідом, він присвятив молитву жебракові, що стояв надворі. Один зі старших монахів здивовано запитав Будду, чому він так зробив. Будда відповів, що король сповнений пихи й вихваляється своїми дарами, а жебрак, який нічого не має, зрадів успіху короля. Тому його заслуга більша.
Співчуття має стати рушійною силою вашого життя
— Був один монах на ім’я Лопонла. Китайські військові ув’язнили й катували його. Він провів у неволі вісімнадцять років. Після звільнення він приїхав до мене в Індію й останні роки жив у моєму домі, у монастирі Намг’ял. Він розповів мені, що весь цей час боявся лише одного. Я думав, він розповість про якусь небезпеку для життя, жорстокі тортури чи щось таке. Але ні! Його лякала можлива втрата співчуття до тюремників: Лопонла не припиняв плекати й підтримувати в собі любов до всього живого, зокрема й до своїх мучителів.
У книжці «Революція співчуття» Далай-лама пояснює: зовсім не обов’язково зазнавати мук, бути монахом, буддистом, тибетцем тощо, щоб розвинути в собі таке ж безмежне, всеосяжне й любляче співчуття. Це під силу кожному.
Революція співчуття
— Коли стається щось погане, про це відразу повідомляють у новинах. Мабуть, тому всі й думають, що справжня природа людини — вбивати, ґвалтувати, бути продажною. Через це нам і здається, що в людства немає майбутнього. Дивлячись новини, треба завжди бачити загальну картину. Так, жахливі речі трапляються. Безперечно, у світі відбувається багато поганого, але й багато доброго! Треба усвідомлювати, наскільки непропорційно багато зла показують у новинах. Тоді не буде причин впадати у відчай, дивлячись на все гнітюче, що відбувається у світі.
Дивіться на речі ширше
Кожну життєву подію можна розглянути з кількох точок зору. Поглянеш з одного боку — здається: ой, як усе погано, усе сумно. Але досить подивитися з іншого боку на ту саму трагедію, на ту саму подію — і розумієш, що завдяки їй відкрилися нові можливості.
У мемуарах Едіт Еґер, яка пережила Освенцим, є така історія. Якось вона відвідала двох солдатів у військовому медичному центрі William Beaumont у Форт-Бліссі. Через бойові поранення в обох були паралізовані ноги. Діагноз і прогноз були однакові. Перший ветеран, Том, лежав, згорнувшись калачиком, скаржився на життя й оплакував долю. Другий, Чак, підвівся з ліжка й сидів у кріслі колісному. За його словами, він почувався так, ніби йому дали другий шанс. Катаючись у візку садом, він казав, що тепер став ближчим до квітів і може зазирнути дітям в очі.
На жаль, багато перешкод, які заважають нам радіти життю й бути щасливими, створюємо ми самі. Часто причина — схильність розуму до негативу, імпульсивність і нездатність побачити та використати власні ресурси. Ми не можемо уникнути страждань через стихійні лиха, але можемо зробити так, щоб дрібні щоденні проблеми на нас не впливали. Найчастіше ми самі створюємо свої переживання і, за логікою, можемо бути творцями власного щастя. Усе залежить лише від сприйняття, здатності поглянути на речі інакше, реакцій на події та взаємин із людьми.
«Кожен може зробити дуже багато, щоб почуватися щасливим» — такі теплі слова. Правда?