Згодом Еґер здобула науковий ступінь із психології й присвятила себе допомозі людям. Усе життя вона осмислювала досвід, пережитий під час війни, щоб зрозуміти, що підтримує людину у важких випробуваннях і допомагає повернути радість життя.

Публікуємо кілька фраз із книжки хоча б для того, щоб відчути, як нам пощастило сьогодні. У нас усе є. Ми щасливі. Тож цінуймо це!

Минуле вже не змінити, і забути його неможливо. Але ми можемо обирати, як реагувати на нього. Можемо почуватися нещасними або сповнитися надії, можемо почуватися пригніченими або бути щасливими. Такий вибір у нас є завжди. «Я тут і зараз, це теперішнє» — я привчила себе повторювати знову й знову.

Якщо запитати мене, який найпоширеніший діагноз у людей, що до мене звертаються, я скажу: голод. Ми голодні. Ми прагнемо схвалення, уваги, прихильності. Прагнемо свободи приймати життя, пізнавати себе й бути собою.

Буденний плин днів — це теж життя. Чому ми так любимо крайнощі: або докладаємо неймовірних зусиль, щоб відчути себе живими, або цілковито захищаємося від будь-яких життєвих відчуттів? Невже так важко додати у своє існування справжнього життя?

Не існує ієрархії страждання. Немає нічого, що робило б мій біль сильнішим чи слабшим за ваш. Я часто чую від пацієнтів: «Мені зараз дуже важко, але хіба я можу скаржитися? Це ж не Аушвіц». Зменшуючи значущість власних страждань, людина не віддає їм належного. Якщо ми намагаємося применшити біль, відмахуємося від життєвих негараздів лише тому, що хтось вважає їх незначними, — ми й далі обираємо шлях жертви. Ми так і не бачимо можливостей вибору. Ми продовжуємо засуджувати себе. Не хочу, щоб, почувши мою історію, ви сказали: «Мої страждання не такі значні». Хочу, щоб ви сказали: «Якщо вона змогла, то зможу й я!»

Коли ми застрягаємо в минулому й без кінця повторюємо: «І навіщо я пішла туди, а не сюди…», «І навіщо я вийшла заміж за нього, а не за іншого…», — то живемо у в’язниці, яку зводимо власноруч. Коли ми дивимося лише в майбутнє й твердимо, наче заклинання: «Я не буду щасливою, поки не закінчу університет…», «Я не буду щасливою, поки не зустріну потрібну людину», — то живемо в тій самій в’язниці, зведеній тими самими руками. Єдиний спосіб реалізувати свободу вибору — жити теперішнім.

Ми не можемо замовити собі життя, у якому немає місця горю й болю. Але можемо вирішити стати вільними, врятуватися від минулого й, попри все, що випало на нашу долю, обійняти все розмаїття життя. І я запрошую вас обрати свободу.